«Універсальної формули для поєднання Церков не існує» ‒ диякон Роман Завійський під час наукової конференції в Києві

«Без самоусвідомлення Церкви, без еклезіології, неможливо зрозуміти історичних феноменів ані Вселенського, Західного християнства, ані Київської митрополії і, зокрема, акту Берестейської унії, ‒ зауважив отець-диякон Роман Завійський, декан ФБФ УКУ під час наукової конференції «Правобережна Україна на переломі XVII-XVIII століть» 3-4 червня в Києві.

Нагадаємо, що 3-4 червня 2016 р. Факультет гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», Київська архиєпархія УГКЦ, а також Гуманітарний та Філософсько-богословський факультети Українського католицького університету організували в Києві та Радомислі наукову конференцію, присвячену 300-літтю Житомирської унії 1715 року.image-4-768x512

У своїй доповіді о. Роман Завійський покликався на важливий суспільний запит на церковну єдність, на чому також наголошував у свій проповіді Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Тим важливіше зрозуміти, як ця єдність реалізовувалася в конкретних історичних обставинах – від часу Флорентійської унії й аж дотепер, а навіть більше – які існували моделі церковної єдності, які сьогодні маємо переосмислити.

Доповідач детально зупинився на питаннях Флорентійського та Тридентського соборів, і в цьому контексті розглянув акт Берестейської унії та Другий Ватиканський собор, як своєрідну корективну парадигму католицької еклезіології. Але слід при цьому зважати на поняття Східної і Західної Церкви, бо насправді вони не є монолітними, а сім’єю дуже різноманітних, у випадку Католицької Церкви, помісних церков, а у випадку Православної ‒ автокефальних і автономних церков. Коли ми кажемо “Церква” в однині, завжди треба розуміти, що це множина Церков. Парадокс полягає в тому, що певні східні некатолицькі Церкви мають більше спільного із Римською Церквою, аніж з іншими Східними Церквами. І, власне, тут можна прослідкувати зв’язок з проблемою  Флорентійського собору, який досі вважається останньою спробою поєднати Схід і Захід як двох рівноправних партнерів.Записати

«Вважається, що у Флоренції була відновлена єдність, втрачена в 1054 році між Латинською і Грецькою Церквами з дотримання стародавньої традиції, з її соборовою процедурою, – розповів декан ФБФ. – Візантійська Церква не стала частиною звичайної юрисдикцією Римської церкви і Папи, а зберегла свою самобутність. У цьому підкреслена й провідна роль Папи як гаранта видимої єдності усієї Христової Церкви».

Цікаво, що одним з чільних архітекторів Флорентійської унії ‒ був Митрополит Київський Ісидор. Він, повернувшись у свою митрополію, проголосив тут акти Флорентійської унії швидше, ніж це сталося у самому Константинополі. Але після собору ми також маємо цілу тяглість стосунків із Римським Апостольським Престолом, про що є численні письмові свідчення. Серед них є цікаві свідоцтва іноземців, що помічали, як русичі контактують з Римом. Зокрема, у ХVI столітті домініканець Йоган Фабер, який, між іншим, був інквізитором, стверджував, що русичі визнають Папу Римського як намісника і наступника Петрового, а їхні ж колеги часом осуджують їх як розкольників.

«Для нас важливим питанням є, чи флорентійський собор є VIII Вселенським собором, ‒ наголосив о. Роман Завійський. ‒ І до 1595 року Римська Церква вважала, що це є правдивий VIII Вселенський собор. Дуже короткий час так вважали самі греки, які відкинули цей собор одразу після падіння Константинополя. І прийнято вважати, що православ’я в його російському контексті ніколи цей собор не приймало і не трактувало як VIII Вселенський собор.

Я хочу процитувати унікальні джерельні свідчення того, що навіть в середовищі російського православ’я у XX столітті були інтелектуали, які своїм дослідженням доходили до розуміння того, що Флорентійський собор був справді VIII вселенським собором».

Серед таких дослідників варто згадати російського філософа Володимира Соловйова, о. Павла Флоренського, а особливо о.Сергія Булгакова, який був переконаний, що об’єднання двох Церков вже звершилося на Флорентійському соборі, а пізніший розрив цієї єдності був зумовлений головно політичними причинами. Об’єднання Східної та Західної Церкви – це не просто ідея, і не завдання на майбутнє, це за словами о. Сергія вже «містично доконаний факт».image-5-768x512

Після Флорентійського собору три Римські Архиєреї: Лев X, Климент VII, Павло III, видали три постанови, де за Грецькою Церквою чітко закріплено право розвиватися у відміннийспосіб літургійно і юридично, і потверджуючи єдність у різноманітності. Та стаються дві події, які цілком змінять модель єдності у Вселенській Церкві: протестантська реформація в Західній Європі, падіння Константинополя й домінування турків.

«Виходячи з цих історичних реалій, у наступні роки відбувається перебудова всіх організаційних і пастирських структур обидвох Церков. Дві еклезіології починають розходитися двома окремими шляхами та все більше контрастують. Власне, вперше цей контраст виявляється на Тридентському соборі 1545 року , який мав дуже чітко пояснити, що таке Церква, хто перебуває в ній, а хто – поза нею, іншими словами – хто спасеться, а хто – ні», ‒ додав доповідач.

Вважають, що саме на Тридентському соборі виникла парадигма «сотеріологічного ексклюзивізму», яка стверджує, що «спасіння є тільки у нас». І вже в перше десятиліття після Тридентського собору починаються процеси, які ми називаємо «латинізацією», які були дуже помітні в наших слов’янських землях. Внаслідок концепту про вищість римського обряду візантійців часто переманювали через польське посередництво у латинський обряд.image-8-768x512

Отже, через таку модель єдності, або можливості чи неможливості спасіння, слід розуміти також і феномен Берестейської унії. У ній не йде мова про унію Східної Церкви з Римом, а про окремих єпископів, є також мова про руський народ, є мова про повернення або «примирення» русинів з Римською Церквою за моделлю Тридентійського собору.

Цю ситуацію виправив до якоїсь міри Другий Ватиканський собор, який в своїх засадничих документах задекларував таке поняття як «Церква свого права», або ж Церква помісна. До речі, Другий Ватиканський собор вважається етапом, коли Католицька церква прилучилася до так званого екуменічного руху.

На думку о. Романа Завійського те, що вважають революційними нововведеннями Другого Ватиканського собору, насправді було поверненням до фундаментальних біблійних і патристичних джерел, коли вдалося відновити баланс і правильно розставити наголоси.2

Проте, бачимо, що підхід сотеріології ексклюзивізму – «спасіння лише в нас», на жаль, використовується в Православних Церквах. Крім того, в православ’ї дуже часто децентралізацію вважають абсолютною чеснотою. Хоча все більше науковців зауважують, що це радше недолік.

А натомість у Католицькій Церкві розвивається відкритість. Папа Іван Павло II в енцикліці Ut unum sint, попросив цілу Церкву, всі Церкви переосмислити служіння Римського Архиєрея у Вселенській Церкві, допомогти зрозуміти як примат Петра може служити загальноцерковній єдності.

Як висновок, доповідач наголосив, що від Флорентійського собору і до сьогодні, не існує жодної універсальної моделі поєднання Східної й Західної церков в однині чи в множині. Іншими словами, ми бачимо чітко, що чи у XVI столітті єпископ Іпатій Потій чи Кирило Терлецький, чи митрополит Лев Кишка в часі Житомирської унії, чи це Соловйов в XIX столітті, чи це англіканські єпископи, які в 2011‒12 роках ввійшли в єдність з Римом – всі ввійшли за прямою індивідуальною формулою, кращу за яку ще ніхто не винайшов.image-1-768x512

 

Далі дивіться відео з конференції ↓