Donum Veritatis

Інструкція “Дар правди” Конгрегації Доктрини Віри про церковне покликання богослова

Конгрегація Доктрини Віри

ІНСТРУКЦІЯ

ДАР ПРАВДИ

Про церковне покликання богослова

ВСТУП

1. Правда, яка робить нас вільними, є даром Ісуса Христа (див. Йо 8, 32). Пошук правди є властивий людській природі, в той час як невігластво тримає її у стані поневолення. Людина не може бути по-справжньому вільною поки не дасть відповіді на основні питання щодо свого існування, особливо на питання – звідки вона походить і куди прямує. Людина стане вільною тільки тоді, коли Бог дарує Себе людині як Друг, згідно зі словами Господа: «Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо 15, 15). Порятунок людини від відчуження гріха і смерті відбудеться тоді, коли Христос, який є Істиною, стає для людини «життям» (див. Йо 14, 6).

У християнській вірі знання і життя, правда й існування, нерозривно пов’язані між собою. Правда, дарована в Божому об’явленні, перевищує потенціал людського пізнання, але вона не суперечить людському розумові. Об’явлення фактично проникає в людський розум, піднімає його і закликає дати відповідь за свої вчинки (див. 1 Пет 3, 15). З цієї причини з самого початку Церкви «рід науки» (див. Рим 6, 17) був пов’язаний з хрещенням, – початком входження у таємницю Христа.  Служіння доктрині має на увазі дослідження сенсу віри, тобто богослов’я, яке є дуже необхідне для Церкви.

Богослов’я має важливе значення для Церкви у будь-яку епоху, зокрема для того, щоб вона могла відповісти на Божий план, «який бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди» (1 Тим 2, 4). У часи великих духовних та культурних змін богослов’я є ще більш важливим. Тим не менше, воно також схильне до ризиків, оскільки воно повинно прагнути до «перебування» в істині (див. Йо 8, 31), але водночас воно повинно враховувати нові проблеми, які постають перед людським духом. У нашому столітті, зокрема у періоди підготовки та під час Другого Ватиканського Собору, богослов’я сприяло глибшому «розумінню переданих речей і слів» (1), але воно також пізнало і пізнає моменти кризи і напруженості.

Тому Конґреґація доктрини віри вважає доречним звернутися до єпископів Католицької Церкви, а через них до богословів, з цією Інструкцією, яка має на меті пролити світло на місію богослов’я у Церкві. Розглянувши Правду як дар Божий своєму народові (І), інструкція описує роль богословів (II), роздумує про особливу місію єпископів Церкви (III) і в кінці запропонує деякі пропозиції щодо належної співпраці між богословами і єпископами (IV). Таким чином, ця інструкція покликана служити росту у розумінні істини (див. Кол 1, 10), яка провадить нас до тієї свободи, заради якої Христос помер і воскрес (див. Гал 5, 1).

 

ПРАВДА – БОЖИЙ ДАР СВОЄМУ НАРОДОВІ

2. Зі своєї безмежної любові Бог бажав наблизиться до людини, яка шукає власну ідентичність, і йти поруч з нею (див. Лк 24, 15). Він також звільнив її від пасток «батька брехні» (див. Йо 8, 44) і відкрив їй шлях до близькості з собою, щоб людина повністю могла пізнати повноту правди і справжню свободу. Цей план любові, задуманий «Отцем світла» (Як 1, 17; пор. І Пет 2, 9; 1 Йо 1, 5), здійснений Сином, переможцем смерті (див. Йо 8, 36), який постійно актуалізується Духом і веде «до всієї істини» (Йо 16, 13).

3. Правда сама в собі має об’єднуючу силу. Вона звільняє людей від ізоляції і протиріч, в яких вони опинилися через незнання істини, і відкриваючи шлях до Бога, об’єднує людей між собою. Христос зруйнував стіну поділу, яка перешкоджала пізнанню Божої обіцянки і єднанню з Завітом (див. Еф 2, 12-14). Він посилає Свого Духа у серця віруючих, через якого ми всі в Ньому є «одним цілим» (див. Рм 5, 5 6; Гал 3, 28). Таким чином, завдяки новому народженню і помазанню Святого Духа (див. Йо 3, 5; 1 Йо 2, 20. 27), ми стали єдиним, новим Народом Божим, місією якого є, з нашими різними покликаннями і харизмами, зберегти і передати дар істини. Насправді, вся Церква, як «сіль землі» і «світло світу» (див. Мт 5, 13 і далі), повинна свідчити істину Христа, яка робить нас вільними.

4. Народ Божий відповідає на цей заклик «насамперед життям віри і милосердя, і, приносячи Богові жертву хвали». Конкретніше, коли йдеться про «життя у вірі», Другий Ватиканський Собор уточнює, що «вся спільнота віруючих, які отримали помазання Святого Духа (див. 1 Йо 2, 20.27), не може помилятися в питаннях віри». І «ця особлива характеристика виявляється через надприродне відчуття віри цілого народу, коли всі, «від архиєреїв до останнього віруючого», засвідчують універсальну згоду в питаннях віри і моралі» (2).

5. З метою здійснення пророчої функції в світі, Народ Божий повинен постійно пробуджувати або «оживляти» своє власне життя віри (див. 2 Тим 1, 6), особливо за допомогою все глибшого розважання, веденого Святим Духом, над змістом самої віри і через обов’язок показати правдивість віри для тих, хто шукає причин, щоб вірити. (див. 1 Пт 3, 15). Заради цієї місії і «для спільного добра», Дух істини розподіляє між вірними кожного рангу особливі ласки (1 Кор 12, 7-11).

 

ІІ ПОКЛИКАННЯ БОГОСЛОВА

6. Cеред покликань, які Святий Дух пробуджує у Церкві, вирізняється покликання богослова. Його особливим завданням є досягати, в єдності з Учительським урядом Церкви, все глибшого розуміння Божого Слова, яке знаходимо у Святому Письмі, натхненого і переданого нам живою Традицією Церкви.

По своїй природі віра звертається до розуму, бо вона відкриває людині правду про її призначення та про спосіб його досягнення. Хоча об’явлену правду не можливо повністю передати людською мовою і всі наші поняття неспроможні передати її найвищу незбагненну велич (пор. Еф 3, 19), тим не менш віра запрошує розум, дарований людині Богом для пізнання правди, увійти в її світло, і таким чином зрозуміти, наскільки це можливо, зміст самої віри. Богословська наука, відповідаючи на запрошення правди, звертається до сенсу віри, допомагає Божому Народу у сповненні заповіді апостола (пор. 1 Пт 3, 15) дати звіт нашої надії тим, хто цього просить.

7. Таким чином, богословська праця відповідає динамізмові, який знаходиться у самій вірі. Правда, по своїй природі, бажає бути комунікованою, тому що людина була створена для прийняття правди і з глибини свого буття прагне пізнати її, щоб віднайти себе в ній і знайти в правді своє спасіння (пор. 1 Тим 2, 4). З цієї причини Господь посилає своїх апостолів зробити «учнями» всі народи та навчати їх (пор. Мт 28, 19 і далі). Богослов’я, яке шукає «сенс віри» і пропонує ці причини як відповідь тим, хто шукає їх, таким чином стає невід’ємною частиною послуху наказові Христа, оскільки люди не можуть стати учнями, якщо правда, що міститься у словах віри, не буде їм запропонована (пор. Рм 10, 14 і далі).

Богослів’я пропонує свій внесок у те, щоб віра могла стати комунікованою, і розум тих, хто ще не пізнав Христа, міг шукати і віднайти віру. Слухняне поштовхові правди, яка прагне бути комунікованою, богослов’я народжується також з любові і з динамізму любові. В акті віри людина пізнає Божу доброту і починає любити Його. Любов, однак, завжди прагне кращого пізнання того, кого любить (3). З цього подвійного джерела богослов’я, вписаного у внутрішнє життя Народу Божого і його місійного покликання, випливає метод, який повинно наслідувати богослов’я, щоб задовольнити вимоги своєї природи.

8. Оскільки об’єктом богослов’я є Правда, яка є живим Богом разом з Його планом спасіння об’явленим в Ісусі Христі, богослов покликаний поглиблювати своє життя віри та постійно поєднувати власні наукові пошуки з молитвою. (4) Таким чином він стане відкритішим до «надприродного відчуття віри», від якого він залежить і яке стане для нього вірним правилом, щоб провадити його роздуми та робити правильні висновки.

9. Протягом сторіч богослов’я поступово розвинулося як правдива наука. Тому богослову необхідно приділяти увагу епістемологічним вимогам його дисципліни, чітко визначеним вимогам критичних стандартів, а отже і раціональній перевірці істинності кожного з етапів свого наукового пошуку. Однак цю вимогу бути критичним не варто ототожнювати з критичним настроєм, який народжується з суб’єктивного почуття чи упередження. Богослов має розпізнати в собі походження та мотиви свого критичного підходу та дозволити вірі очистити свій погляд. Присвячення себе богослов’ю вимагає духовного подвигу рости в чесноті та святості.

10. Хоча об’явлена істина перевищує людський розум, вона знаходиться в глибокій гармонії з ним. Це означає, що розум згідно зі своєю природою є підпорядкований правді в такий спосіб, що просвітлений вірою, він може проникнути в глибину змісту Об’явлення. Всупереч твердженням багатьох філософських течій, але відповідно до правильного способу мислення, який знаходить своє підтвердження в Писанні, ми повинні визнати здатність людського розуму пізнати правду, так як і його метафізичну здатність пізнавати Бога через сотворений світ (5).

Справжнім завданням богослова є зрозуміти зміст Об’явлення, а це в свою чергу вимагає використання філософських досягнень, які допомагають сформувати «цілісне та правильне розуміння людини, світу та Бога» (6); і вони можуть бути використані в роздумах над об’явленою доктриною. Історичні дисципліни також є необхідні для богословського дослідження, зважаючи на історичний характер самого Об’явлення, яке було передане нам «в історії спасіння». Зрештою, необхідно звертатися до «людських наук» для того, щоб краще розуміти об’явлену істину про людину та моральні норми її поведінки, використовуючи достовірні результати цих наук.

В такій перспективі завданням богослова є віднаходити в оточуючій культурі такі елементи, що дозволяють йому краще висвітлити ту чи іншу сторону тайн віри. Безсумнівно, що це завдання вимагає багато зусиль і має свої небезпеки, але воно є правомірним, і до нього слід заохочувати інших.

У зв’язку з цим важливо підкреслити, що використання богослов’ям елементів і концептуальних інструментів філософії або інших дисциплін вимагає розрізнення, найвищим нормативним принципом якого є об’явлена доктрина. Саме доктрина повинна подавати відповідні критерії щодо розрізнення цих елементів та поняттєвого апарату, а не навпаки.

11. Ніколи не забуваючи, що богослов є членом Божого Народу, він має плекати повагу до людей, а також докладати зусиль, щоб запропонувати їм таке вчення, яке в жодному випадку не суперечило б правдам віри.

Власна думка богослова ніколи не повинна виходити поза рамки віри Церкви. Тому потреба богослова бути відважним у своїй роботі принесе плоди тільки тоді, коли це буде поєднане з наполегливістю, що веде до зрілості. Нові пропозиції, запропоновані для кращого розуміння віри «є нічим іншим, як даром для цілої Церкви. Потрібно зробити багато доповнень та розширень перспектив в контексті братерського діалогу, перш ніж прийде час, коли вся Церква прийме їх». Отже «це безкорисливе служіння спільноті вірних», яким є богослов’я, «потребує об’єктивного обговорення, братського діалогу, відкритості та бажання коригувати свою думку». (7)

12. Свобода наукового пошуку, яка притаманна академічній спільноті як один з її найцінніших скарбів, передбачає відкритість для прийняття правди такою, якою вона виявляється наприкінці дослідження, в якому жоден з елементів не був би чужим щодо методології і предмету дослідження.

У богослов’ї ця свобода наукового пошуку є критерієм раціонального дослідження, об’єкт його є даний Об’явленням, переданий і трактований у Церкві під проводом Учительського Уряду і прийнятий вірою. Ці дані мають силу принципів. Усунути ці дані або уникати їх означає припинити займатися богослов’ям. Щоб з’ясувати, який саме стосунок богослов має до учительського авторитету Церкви, варто застановитися над тим, яку роль відіграє Учительський Уряд у Церкві.

 

III УЧИТЕЛЬСЬКИЙ УРЯД ПАСТИРІВ ЦЕРКВИ

13. «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найлюб’язніше так уклав, щоб воно назавжди зберегло цілісність і передавалося з покоління в покоління». (8) Через дар Святого Духа Він обдарував свою Церкву можливістю брати участь у Його непомильності. (9) Завдяки «надприродному сенсу віри» Божий народ користується цим привілеєм під проводом живого Учительського Уряду Церкви, який, завдяки владі, яку вона звершує в ім’я Христа, є єдиним правдивим інтерпретатором Слова Божого – писаного чи переданого. (10)

14. Будучи наступниками апостолів, єпископи «прийняли від Господа, якому дана всяка влада на небі й на землі, місію навчати всі народи і проповідувати Євангеліє всякому творінню, щоб усі люди через віру, хрещення й виконання заповідей досягли спасіння…». (11) Їм було доручено завдання зберігати, тлумачити та поширювати Слово Боже, слугами якого вони є (12).

До місії Учительського Уряду Церкви належить затвердити, згідно із «есхатологічною» природою приходу Ісуса Христа, остаточнийе тлумачення Завіту, встановленого Богом із своїм народом через Христа. Захищати тлумачення від відхилень і помилок, гарантуючи таким чином об’єктивну можливість для Божого народу сповідувати істинну віру без помилок, в усі часи і в різних ситуаціях. З цього випливає, що значення та вага авторитету Учительського Уряду Церкви є зрозумілими тільки у стосунку до істини християнської доктрини та проповідуванням істинного Слова. Отже, завданням Учительського Уряду Церкви не є чимось стороннім стосовно християнської істини і не є вище самої віри. Ця діяльність виходить із ікономії віри, оскільки Учительський Уряд Церкви у своєму служінню Слову Божому є установою, яку Христос заповідав як установчий елемент своєї Церкви. Таким чином, служіння християнській істині, яку відображає Учительський Уряд Церкви, є задля блага всього Божого народу, покликаного увійти у свободу істини, яку Бог об’явив у Христі.

15. Ісус Христос запевнив пастирям підтримку Святого Духа задля сповнення даної їм місії навчати Євангелія та достовірно тлумачити Об’явлення. Зокрема Христос обдарував їх харизмою непомильності у справах віри та моралі. Ця харизма може проявлятись у різний спосіб. В особливий спосіб вона виявляється тоді, коли єпископи в єдності з видимим Головою Церкви через колегіальне рішення проголошують певне вчення Церкви, як це є у випадку вселенського собору, або коли Римський Понтифік, сповняючи свою місію Пастиря та Вчителя всіх християн, проголошує вчення «ex cathedra». (13)

16. За своєю природою завдання збереження і достовірного тлумачення Божого Об’явлення у всій своїй цілісності та чистоті припускає, що Учительський Уряд може пропонувати твердження «як остаточні» (14). Такі твердження хоч і  не містяться серед правд віри, тим не менш тісно пов’язані з ними. Таким чином остаточний характер таких тверджень випливає в кінцевому аналізі з самого Об’явлення. (15).

Доктрина в питаннях моралі також може бути предметом автентичного Учительського Уряду, бо Євангеліє, будучи Словом життя, надихає і направляє усю сферу людської поведінки. Учительський Уряд, таким чином, має завдання за допомогою нормативних тверджень щодо сумління вірних визначити ті дії, які самі по собі відповідають вимогам віри і сприяють її вираженню у житті, та інші, які, будучи поганими за своєю природою, суперечать вірі. Внаслідок зв’язку між законами сотворення та відкуплення і з необхідності знати і дотримуватись всього морального закону заради нашого спасіння компетентність Учительського Уряду також поширюється на те, що стосується природнього закону. (16)

Об’явлення також містить моральні вчення, які самі по собі можуть бути пізнані за допомогою природнього розуму людини. Однак їхнє пізнання ускладняється з причини гріховного стану людини. Це є доктриною віри, що ці моральні норми можуть безпомилково викладатися Учительським Урядом (17).

17. Божественна допомога надається також наслідникам Апостолів, які навчають у єдності з наступником Петра, і в особливий спосіб Римському Понтифіку, Пастирю усієї Церкви, навіть якщо це не є непомильне твердження і не виголошується «як остаточне», коли при здійсненні ними звичайного учительства вони пропонують вчення, яке призводить до кращого розуміння Об’явлення в питаннях віри і звичаїв і моральних директив, які походять від даного вчення.

Тому необхідно враховувати мету кожного посередництва Учительського Уряду і якою мірою його влада є задіяна, і також мати на увазі, що всі акти Учительського Уряду походять з того ж джерела, тобто від Христа, який бажає, щоб Його народ ходив у повній правді. З тієї ж причини рішення Учительського Уряду щодо питань дисципліни, навіть якщо вони не гарантовані харизмою непомильності, не позбавлені божественної помочі і є обов’язковими для виконання.

18. Папа Римський виконує свою вселенську місію за допомогою різних органів Римської Курії і зокрема Конґреґації доктрини віри щодо питань віри і моралі. Отже документи видані цією Конґреґацією є публічно схвалені Папою і належать до звичайного учительства намісника Петра (18).

19. У Помісних Церквах завданням єпископа є оберігати і тлумачити Боже Слово і вирішувати, що є згідно з Божим Словом, а що ні. Окремо взяте вчення кожного єпископа здійснюється в єдності з римським Понтифіком, Пастирем вселенської Церкви, та з іншими єпископами, розсіяними по всьому світу або зібраними на вселенському соборі. Така єдність є умовою для достовірності вчення єпископа.

Член єпископської колегії в силу свого сакраментального рукоположення і ієрархічної єдності представляє свою Церкву так само як всі єпископи в єдності з Папою Римським представляють Вселенську Церкву в узах миру, любові, єдності та істини. Помісні Церкви з їх власною спадщиною, будучи в єдності з Церквою, проголошують вселенський характер Церкви. Єпископські конференції зі свого боку вносять свій внесок у конкретну реалізацію колегіального духу. (19)

20. Пастирське завдання Учительського уряду має на меті пильнувати, щоб Божий Народ залишався в істині, яка робить його вільнним. І це завдання є складним і багатогранним. Аби залишатися вірним своєму завданню у служіння істині, богословові необхідно брати до уваги властиву місію Учительського Уряду і співпрацювати з ним. Як ми повинні розуміти цю співпрацю? Як це реалізувати на практиці і які перешкоди можуть виникнути? Це ті питання, які зараз потрібно розглянути детальніше.

 

IV  УЧИТЕЛЬСЬКИЙ УРЯД І БОГОСЛОВ’Я

A. Зв’язки співпраці

21. Живий Учительський Уряд і богослов’я, маючи різні дари та функції, останнім часом мають одну і ту ж мету: зберегти Народ Божий у правді, яка робить вільними, щоб він міг стати «світлом народів». Це служіння церковній спільноті спонукає богослова та Учительський Уряд до взаємних стосунків. Учительський Уряд достовірно викладає доктрину Апостолів і, використовуючи надбання богословів, спростовує заперечення і спотворення віри. Використовуючи владу, даною йому Ісусом Христом, він пропонує нові дослідження, пояснення та застосування об’явленої доктрини. Богослов’я зі свого боку здобуває все глибше розуміння Слова Божого, збереженому у Святому Письмі і достовірно переданому живою Традицією Церкви під супроводом Учительського Уряду, намагається прояснити важкі до розуміння моменти вчення Об’явлення і надає йому органічної та системної форми. (20)

22. Співпраця між богословом і Учительським Урядом відбувається в особливий спосіб, коли богослов отримує канонічну місію або мандат для викладання. У певному значенні така співпраця стає частиною роботи Учительського Уряду, зафіксована, як це стається згодом, юридичним зобов’язанням. Норми поведінки богослова, які очевидно мають своє начало в служінні Слова Божого, тут зміцнюються зобов’язанням, коли богослов приймає свій мандат, чинить проголошення віри і складає присягу вірності. (21)

Від цього моменту богослову офіційно доручено завдання представляти та ілюструвати доктрину віри в її цілісності та з повною точністю.

23. Коли Учительський Уряд непомильно та урочисто проголошує, що певне вчення міститься в Об’явленні, тоді вона закликає прийняти його як віру богословського характеру. Такого роду прийняття стосується звичайного та універсального вчення Учительського Уряду, коли він пропонує певне вчення віри як божественно об’явлене.

Коли Учительський Уряд пропонує остаточно затвердженні істини стосовно віри і моралі, навіть якщо вони не є божественно об’явлені, але тим не менше тісно поєднані з Об’явленням, вони мають бути впевненно прийняті і дотримані.

Коли Учительський Уряд, навіть не маючи наміру діяти «в остаточній формі», навчає певну доктрину з метою сприяти глибшому розумінню Об’явлення, щоб зробити зрозумілішим його зміст, пригадати що деяке вчення відповідає правдам віри, або зрештою щоб застерегти від ідей, які несумісні з цими правдами, тоді вимагається релігійне підпорядкування волі та розуму щодо прийняття цього вчення (23). Такого роду відповідь не може бути просто зовнішньою та дисциплінарною, але повинна бути зрозумілою в межах логіки і прийнятою під послухом віри.

24. Нарешті, для того щоб якнайкраще служити Народові Божому, оберігаючи його від небезпечних думок, які можуть призвести до помилки, Учительський Уряд може втрутитися в дискусійні питання, до яких, крім фундаментальних принципів, входять небезпечні припущення та випадкові елементи. Часто тільки через деякий час стає можливим розрізнити, що є необхідне, а що контингентне.

Обов’язковою повинна бути готовність віддано підкорятися вченню Учительського Уряду, яке у своїй сутності належать до незмінних. Проте може трапитися, що богослов піднімає питання щодо актуальності, форми чи навіть змісту учительського посередництва. У такому випадку в першу чергу богослову потрібно чітко оцінити авторитетність  посередництва, що можна побачити з характеру документів, з наполегливості, з якою вчення пропонується, і з самого способу його подання (24).

Що стосується посередництва розсудливого порядку, може трапитися, що деякі учительські документи не позбавлені недоліків. Єпископи і їхні радники не завжди можуть побачити кожен аспект та всю складність певної теми. Але це б протирічило правді, коли спираючись на деякі окремі випадки ми дійшли б до висновку що Учительський Уряд Церкви може постійно помилятися у своїх розсудливих рішеннях, або що він позбавлений божественної допомоги у цілісному здійсненні своєї місії. Насправді богослов, який не може добре виконувати свої обов’язки без певної обізнаності в історії, знає про фільтрування, яке відбувається з плином часу. Це не повинно розумітися в сенсі релятивізації правд віри. Богослов знає, що деякі рішення Учительського Уряду можуть бути виправдані часом, в якому вони були прийняті, тому що твердження, що розглядались в заплутаний спосіб, містили в собі правдиві заяви та інші, що не були певні. Тільки з плином часу стало можливо зробити уточнення і після глибшого вивчення дійти до правдивого доктринального поступу.

25. Навіть, коли співпраця відбувається за найкращих умов, не виключеною є можливість виникнення протиріччя між богословом і Учительським Урядом. Не повинні бути поза увагою значення і правильне бачення таких протирічь. Якщо протиріччя не виникає від почуття ворожості і опозиції, воно може стати динамічним чинником і стимулом як для Учительського Уряду, так і богословів до виконання своїх відповідних функцій в дусі двохсторонього діалогу.

26. У діалозі повинне переважати двостороннє правило. Там, де виникає питання єдності віри, застосовується принцип «єдності правди» (unitas veritatis). А там, де виникає питання розбіжностей, які не наражають на небезпеку це віросповідання, потрібно дотримуватися принципу «єдності любові» (unitas caritatis).

27. Навіть якщо під питанням не стоїть доктрина віри, богослов не має представляти свої власні думки чи різноманітні гіпотези як такі, що не підлягають обговоренню. Пошана до істини і до Божого Народу вимагає такої обережності (Рим 14,1-15; 1 Кор 8; 10, 23-33). Із тих самих причин богослови повинні утримуватися від того, щоб давати їм передчасне публічне виявлення.

28. Попередні зауваги особливо стосуються богословів, які зіткнулися з труднощани у прийняті незмінного учительського вчення з обгрунтованих на їхню думку причин.

Така розбіжність не могла би бути виправдана, якщо б вона була основана тільки на факті, що правосильність цього вчення не є очевидною, або на думці, що протилежна позиція могла б бути більш ймовірною. Більше того, судження суб’єктивного сумління богослова не виправдовує його позицію, тому що сумління не становить автономного і виняткового авторитету для визнання іcтинності доктрини.

29. У будь-якому випадку богослов, як і у випадку кожного вірного Церкви, завжди повинен бути готовий вірно прийняти навчання Учительського Уряду під послухом віри. Більше того, богослов тоді намагатиметься зрозуміти це вчення у його суті, аргументах та цілях. Йому він присвятить свої терпеливі і глибокі роздуми та буде готовий переглянути свої власні думки та дослідити зауваження, які можуть йому запропонувати його колеги.

30. Якщо, незважаючи на віддані зусилля зі сторони богослова, труднощі залишатимуться, богослов має обов’язок повідомити Учительський Уряд про проблеми, які виникли з самого вчення, з запропонованих аргументів, або навіть зі способу його проголошення. Він повинен чинити це у євангельському дусі і з глибоким бажанням вирішити труднощі. Його зауваги можуть сприяти правдивому розвитку вчення Церкви і спонукати Учительський Уряд подавати вчення у глибший і краще аргументований спосіб.

У подібних випадках богослов повинен уникати звертання до «мас-медіа», але звертатися до компетентної влади, бо неможливо зробити внесок у прояснення доктринального вчення і віддати належне істині апеляцією до тиску зі сторони громадської думки.

31. Може трапитися, що труднощі залишаються навіть після послідовного та детального вивчення вчення Учительського Уряду зі щирим наміром зрозуміти його, тому що на думку богослова аргументи протилежної позиції переважають. У такому випадку, коли богослов бачить, що не може на інтелектуальному рівні погодитися з певним твердженням, його обов’язком буде залишатися відкритим для ретельнішого вивчення цього питання.

Для вірного і натхненого любов’ю до Церкви богослова це безумовно може виявитися важким випробуванням. Це може стати для нього запрошенням страждати в мовчанні і молитві з впевненістю що в кінцевому результаті правда вийде на поверхню.

B. Проблема розбіжностей

32. Учительський Уряд неодноразово звертав увагу на серйозну шкоду, яка завдається спільноті Церкви від систематичної опозиції стосовно вчення Церкви, яка навіть згуртувалася в окремі групи. У свому апостольському посланні Paterna cum benevolentia Папа Павло VI запропонував оцінку цієї проблеми, яка залишається актуальною і сьогодні. (25) Зокрема тут він відзначає, що відкрита публічна опозиція стосовно Учительського Уряду Церкви, що також називається розбіжністю, не є тим самим, що особисті труднощі, про які було сказане вище. Явище  розбіжністей має багато прямих і непрямих причин свого походження і може мати різноманітні форми.

Ідеологія філософського лібералізму, яка проникає в спосіб мислення нашого часу, мусить вважатись одним із таких чинників, який може впливати у віддалений спосіб або непрямолінійно. З цієї ідеології походить тенденція вважати, що якесь судження має більше вартості, якщо воно походить від того, хто опирається тільки на власні сили. Таким чином свободу думки протиставляється авторитету традиції Церкви, якого вважають причиною рабства. Тоді будь-яке передане і всезагально прийняте вчення є сумнівним апріорі, а про його достовірність можна сперечатись. У такому розумінні свобода думки стає важливішою, ніж сама правда. Тут свобода не виступає у значенні відсутності примусу, що є законною і необхідною умовою для вірного пошуку правди, а в зовсім іншому значенні. Наслідуючи цю необхідну умову Церква завжди наголошувала, що «нікого не слід примушувати приймати віру проти його волі». (26)

Вага маніпулюваної громадської думки та тиск їй підчинитися також мають свій вплив. Часто моделі суспільства, які «мас медіа» просувають, мають тенденцію набувати нормативної цінності. Зокрема, розповсюджується переконання, що Церква повинна виражати свою думку тільки щодо тих проблем, які громадська думка вважає важливими, і в значенні, яке їм підходить. Учительський Уряд, наприклад, може втручатись у економічні чи соціальні питання, але залишити справи шлюбної і сімейної моралі на індивідуальне судження.

Зрештою, плюралізм культур і мов, що сам по собі є позитивним, може непрямолінійно привести до неправильного розуміння, що призводить до незгод.

У цьому контексті богослов повинен вміти критично і добре обдумано розрізняти речі та бути добре ознайомленим в проблемних питаннях, якщо богослов хоче виконувати свою церковну місію і не втратити, пристосовуючись до теперішнього світу (Рим 12, 2; Еф 4, 23), незалежність судження, яке повинно бути таким, як у послідовників Христа. Ці якості є необхідними для богослова.

33. Розбіжність має різні форми. У своїй найрадикальнішій формі воно має за мету змінити Церкву згідно з моделею протесту, джерелом якої є процеси в політичному суспільстві. Часто стверджується, що богослов не повинен дотримуватися будь-якого учительського вчення окрім того, яке є непомильним. У такому випадку, приймаючи такий вид богословського позитивізму, запропоновані доктрини без виявлення в них дару непомильності не мають обов’язкового характеру і залишають індивідууму цілковиту свободу в їх дотримуванні. Згідно з цим богослов був би цілковито вільним піддавати сумніву або відкидати вчення Учительського Уряду, яке не наділене харизмою непомильності, особливо у випадку особливих моральних норм. Більше того, вважається що з таким критичним протиставленням він навіть міг би зробити внесок у розвиток доктрини.

34. Таку розбіжність виправдовують різними аргументами, два з яких є більш фундаментальними за своїм характером. Перший належить до сфери герменевтики і стверджує, що документи Учительського Уряду не висловлюють нічого окрім дискусійного богослов’я. Другий є наслідком богословського плюралізму і впритул підходить до релятивізму, який ставить під питання цілісність віри. Отже другий аргумент стверджує, що посередництво Учительського Уряду походить з одного джерела богословських аргументів серед багатьох інших, у той час як жодне богослов’я не може приписувати собі універсального статусу. Таким чином виникає так званий «паралельний учительський уряд» богословів, який знаходиться в опозиції та змаганні з автентичним вченням Учительського Уряду. (27)

Звичайно, одним із завдань богослова є дати правильну інтерпретацію текстів Учительського Уряду. Для цього він використовує герменевтичні правила, серед яких існує принцип, що стверджує, що вчення Учительського Уряду завдяки божественому супроводу, є правдиве ще перед будь-якою аргументацією, яка часом може походити з певного богослов’я. Що стосується богословського плюралізму, тоді це буде легітимним лише у тому випадку, коли не порушується єдність віри в її об’єктивному значенні. (28) Різні рівні єдності віри, єдність-множинність у вираженні віри і множинність богослов’я насправді у своїй сутності є взаємопов’язаними. Первинна причина такої множинності полягає у незбагненій тайні Христа, яка перевершує будь-яку об’єктивну систематизацію. Це не означає, що є можливим прийняти висновки, які суперечили б цій тайні, і абсолютно не ставить під питання правдивість тверджень, щодо яких Учительський Уряд вже висловився. «Паралельний учительський уряд», виступаючи проти Учительського Уряду, може спричинити великої духовної шкоди. Насправді, коли розбіжність, поширюючи свій вплив, осягає успіху у формуванні загальної думки, – це може стати начебто нормальним явищем. Це у свою чергу не може не бентежити Божий Народ і вести до знецінення справжнього авторитету Учительського Уряду. (30)

35. Таку розбіжніть також можуть виправдовувати так званою соціологічною аргументацією, згідно з якою думка великого числа християн рівноцінна прямому і адекватному вираженню «надприродного сенсу віри».

Насправді думки вірних не можуть прямолінійно ототожнюватися з «сенсом віри» (sensum fidei). (31) Сенс віри є властивістю богословської віри; та як така, що є дарована Богом, щоб спонукати нас прийняти Правду особисто, вона не може помилятися. Ця особиста віра є також вірою Церкви, тому що Бог доручив Церкві охороняти Слово. Як наслідок віра вірних є вірою Церкви. «Сенс віри» містить в своїй сутності глибоку єдність духа і серця з Церквою, «відчувати з Церквою» (sentire cum Ecclesia).

Отже богословська віра не може помилитися, віруюча ж людина може помилитися, тому що не всі її думки походять з віри. (32) Тим більше, що не всі думки Божого Народу є сумісними з вірою, враховуючи те, що думки можуть піддаватися впливу громадської думки, сформованої сучасними засобами масс-медіа. Не без причини Другий Ватиканський Собор підкреслює нерозривний зв’язок між «сенсом віри» та провідництвом Божого Народу, яким є Учительський Уряд єпископів. Ці дві дійсності не можуть бути розділені. (33) Втручання Учительського Уряду служать гарантією єдності Церкви в істині Господній. Вони допомагають їй «стояти в істині» перед довільним характером мінливих думок і є вираженням послуху Слову Божому. (34) Навіть коли здається, що вони обмежують свободу богословів, вони, будучи вірними щодо переданої їм віри, встановлюють глибшу свободу, яка може прийти тільки з єдності в правді.

36. Свобода акту віри не може виправдати право на розбіжність. Насправді ця свобода зовсім не означає свободу у стосунку до істини, а вільне самовизначення особи згідно з її моральним обов’язком прийняти істину. Акт віри є добровільним актом, тому що людина, спасенна Христом Визволителем, є покликана Ним бути усиновленим сином (Рим 8, 15; Гал 4, 5; Еф 1, 5; Йо 1, 12) і може не прийти до Бога, хіба що коли вона є «приведена Отцем» (Йо 6, 44), і тоді вона віддає Богу розумну богослужбу своєї віри (Рим 12, 1). Декларація Dignitatis Humanae пригадує нам (35), що жодна людська влада не може переступати межі своєї компетенції та претендувати на право втручатися у цей вибір, чинячи тиск або обмеження. Повага до свободи віросповідання є основою поваги до всіх прав людини.

Отож, ми не можемо використовувати ці права людини для того, щоб протистояти їх посередництву Учительського Уряду. Така поведінка не відповідає природі та місії Церкви, яка отримала від Господа завдання проголошувати істину спасіння всім людям. Вона виконує це завдання, наслідуючи Христа і знаючи, що «істина не нав’язує себе як тільки силою самої правди, яка перемагає розум водночас з лагідністю і силою». (36)

37. Силою божественного доручення, наданого йому в Церкві, Учительський Уряд має місію викладати вчення Євангелія, охороняти його цілісність і таким чином захищати віру Божого Народу. Для того, щоб виконати цей обов’язок, він часом є змушений вживати серйозних заходів, наприклад, коли відсторонює богослова, який відходить від доктрини віри від його канонічної місії чи вчительського доручення, що був раніше довірений йому, або заявляє, що його твори суперечать доктрині. Учительський Уряд діє в такий спосіб тому, що прагне бути вірним своїй місії захисту права Божого Народу отримувати послання Церкви у його чистоті та цілісності та не бентежитися жодною небезпечною думкою.

Рішення, прийняте Учительським Урядом у таких обставинах, є результатом ретельного дослідження, проведеного відповідно до встановлених процедур і після того, як зацікавленій стороні була надана можливість пояснити можливі непорозуміння її думки. Це рішення однак не стосується особи богослова, але його публічно висловленої інтелектуальної позиції. Сам факт, що ці процедури можуть бути вдосконалені, не означає, що вони суперечать справедливості та праву. Було б недоречно в цьому випадку говорити про порушення прав людини, тому що це вказує на відмову визнавати відповідну ієрархію цих прав, сутність  церковної громади та її загальне благо. Крім того, богослов, який не схильний думати згідно з Церквою («sentire cum Ecclesia») суперечить зобов’язанням, які він вільно і свідомо прийняв, навчати в ім’я Церкви.

38. Зрештою аргумент, що стосується обов’язку йти за своїм сумлінням, не може легітимізувати розбіжність. Це правда у першу чергу тому, що сумління прояснює практичне судження перед прийняттям якогось рішення, у той час як тут маємо справу з правдою доктринального проголошення. Більше того, богослов має обов’язок, як і кожний віруючий, йти за своїм сумлінням, але й має обов’язок формувати його. Сумління не є незалежним чинником і може помилятися. Сумління є актом морального судження для правильного відповідального вибору. Правильне сумління ґрунтується на вірі і об’єктивному моральному законові, коли є чесність волі людини в її здобутті справжнього добра.

Правильне сумління католицького богослова передбачає не лише віру в Боже Слово, багатство якого він повинен досліджувати, але й також любов до Церкви, від якої він отримує свою місію, а також пошану до божественно веденого Учительського Уряду. Було б несумісним з економією Об’явлення і передання в Церкві, а також правильного розумінням богослов’я і завдання богослова, протиставляти Учительському Уряду Церкви уряд свого сумління і припускати принцип свободи вибору. Артикули віри становлять спадщину Церкви і не є результатом індивідуального дослідження і вільних роздумів над Божим Словом. Якщо відходити від Пастирів, які чувають над збереженням живого апостольського передання, тоді непоправно компрометується саме той вузол, що єднає нас з Христом (38).

39. Церква, яка бере свій початок від єдності Отця, Сина і Святого Духа, є таємницею сопричастя. Згідно з волею свого засновника Церква організована навколо встановленої ієрархії задля служіння Євангелію і Народу Божому, який живе цим Словом. На зразок перших християн всі охрещені з властивими їм харизмами повинні прагнути зі щирістю серця до гармонійної єдності у вченні, житті та культі (див. Ді 2,42). І це правило випливає з самого буття Церкви. З цієї причини не можуть бути прямолінійно застосовані в Церкві критерії та принципи функціонування громадянського суспільства чи демократії. Більш того, відносини в самій Церкві не можуть бути керованими ментальністю сучасного світу (див. Рм 12,2). Запитувати думку більшості щодо того, що думати або робити, протирічити Учительському Уряду, чинячи тиск на громадську думку, виправдовувати «консенсус» серед богословів, стверджувати, що богослов є пророчим представником «основи» або автономної спільноти, яка була б єдиним джерелом істини – все це вказує на серйозну втрату розуміння істини і сутності Церкви.

40. Церква є «як тайна – знаком і інструментом близької єдності з Богом і єдності всього людського роду». (40) Відповідно потрібно шукати згоди і сопричастя і збільшувати силу її свідчення і достовірності. Піддаватися ж спокусі розбіжності означало б залишати розвиватися «заквасці невірності Святому Духові». (41)

Однозначно, богослов’я і Учительський Уряд є різними за свою природою і мають різні місії які не можуть бути переплутані. Утім, вони сповнюють дві життєво важливі функції в Церкві, які повинні взаємно одна одну проникати і збагачувати задля служіння Божому Народу.

Архиєреї, владою даною їм самим Христом, повинні чувати над цією єдністю і запобігати, щоб розбіжності, що виникають із життя, не переростали у поділи. Їхня влада, яка виходить за межі окремих позицій і опозицій, повинна об’єднувати всіх у цілісності Євангелія, яке є «посланням примирення» (2 Кор 5, 18-20).

Богословам ж, в силу своєї власної харизми, також належить брати участь у встановленні Тіла Христового в єдності і правді. Їхній внесок більше ніж будь-коли потрібний для  євангелізації світового масштабу, що вимагає зусилля всього Божого Народу (42). Якщо трапиться, що богослови зустрінуться з труднощами у зв’язку з особливістю їхніх досліджень, тоді вони повинні шукати рішення в довірливому діалозі з Архиєреями в дусі правди і любові, що і є сопричастям у Церкві.

41. Єпископи і богослови матимуть на увазі, що Христос є остаточне Слово Отця (пор Євр 1, 2), в якому, як зауважує святий Іван від Хреста: «Бог сказав нам все, все разом і в один час» (43). Таким чином Він є Істина, яка робить нас вільними (пор Йо 8, 36; 14, 6). Акти згоди і підпорядкування Слову, довіреного Церкві під керівництвом Учительського Уряду, спрямовані в кінцевому рахунку до Нього і вводять нас в простір правдивої свободи.

 

ВИСНОВКИ

42. Діва Марія є Матір’ю і правдивою Іконою Церкви. вже від самого початку Нового Завіту Вона була названа благословенною через свою безпосередню і рішучу згоду повірити в Слово Боже (пор. Лк 1, 38. 45), яке вона зберігала і обмірковувала в своєму серці (пор. Лк 2, 19. 51). Тому вона стала прикладом і джерелом підтримки для всього Божого Народу, довіреного її материнській опіці. Вона показує нам шлях до прийняття і служіння Слову. Водночас вона наголошує нам на остаточну мету, до якої наш погляд має бути завжди спрямований, – спасіння, здобуте для світу її Сином Ісусом Христом, яке ми маємо проголосити всім людям.

На завершення цієї Інструкції Конгрегація Доктрини Віри ревно запрошує Єпископів підтримувати і розвивати довірливі стосунки з богословами в братерстві любові та в усвідомленні, що вони поділяють один дух в прийнятті і служінні Слову. У цьому контексті вони легше подолають деякі перешкоди властиві людському стану на землі. Таким чином усі завжди можуть стати кращими слугами Слова і Божого Народу для того, щоб Божий Народ, утверджений у правдивому вченні та в свободі знаній від початку, може перебувати також у Сині і в Отці, і досягнути вічного життя, яке є сповненням Обітниці (пор. 1 Йо 2, 24-25).

 

Верховний Понтифік Папа Іван-Павло II, під час аудієнції з нижчепідписаним Кардиналом Префектом, схвалив цю Інструкцію, прийняту на черговій сесії цієї Конгрегації, і розпорядився її опублікувати.

 

Дано в Римі, в Конгрегації Доктрини Віри, 24 травня 1990 року,

в свято Вознесіння Господнього.

+ ЙОСИФ КАРД. РАТЦІНГЕР 
Префект

+ АЛЬБЕРТО БОВОНЕ
Титулярний Архиєпископ Кесарії Нумідійської
Секретар

 


(1) Догматична Конституція Dei Verbum, н. 8.

(2) Догматична Конституція Lumen Gentium, н. 12.

(3) Пор. Св. Бонавентура, Prooem. in I Sent., q. 2, ad 6: «Quando fides non assentit propter rationem, sed propter amorem eius cui assentit, desiderat habere rationes».

(4) Пор. Іван Павло ІІ «Промова з нагоди вручення міжнародної премії Папи Павла VI Ханс Урс вон Бальтазару», 23 червеня 1984: Вчення Івана Павла II, VII, 1 (1984) 1911-1917.

(5) Пор. Перший Ватиканський Собор, Догматична Конституція De fide catholicaDe revelatione, кан. l: DS 3026.

(6) Декрет Optatam totius, н. 15.

(7) Папа Іван Павло II «Промова до богословів Алтютінґа (Altötting), 18 листопада 1980: AAS 73 (1981) 104; пор. також Павло VI «Промова до членів Міжнародної Богословської Комісії», 11 жовтня 1972: AAS 64 (1972) 682-683; Іван Павло II «Промова до членів Міжнародної Богословської Комісії», 26 жовтня 1979: AAS 71 (1979) 1428-1433.

(8) Догматична Конституція Dei Verbum, н. 7.

(9) Пор. Конгрегація Доктрини Віри, Декл. Mysterium Ecclesiae. н. 2: AAS 65 (1973) 398 і далі.

(10) Пор. Догматична Конституція Dei Verbum, н. 10.

(11) Догматична Конституція Lumen gentium, н. 24.

(12) Пор. Догматична Конституція Dei Verbum, n. 10.

(13) Пор. Догматична Конституція Lumen gentium. н. 25; Конгрегація Доктрини Віри, Декл. Mysterium Ecclesiae. н. 3: AAS 65 (1973) 400 і далі.

(14) Пор. Professio fidei et Iusiurandum fidelitatis: AAS 81 (1989) 104 і далі: «omnia et singula quae circa doctrinam de fide vel moribus ab eadem definitive proponuntur».

(15) Пор. Догматична Конституція Lumen gentium, н. 25; Конгрегація Доктрини Віри, Декл. Mysterium Ecclesiae, н. 3-5: AAS 65 (1973) 400-404; Professio fidei et Iusiurandum fidelitatis AAS 81 (1989) 104 і далі.

(16) Пор. Павло VI, Енцикліка Humanae Vitae, н. 4: AAS 60 (1968), 483.

(17) Пор. Перший Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Filius, Розділ 2: DS 3005.

(18) Пор. Кодекс Канонічного Права, Кан.: 360-361; Павло VI, Догматична Конституція Regimini Ecclesiae Universae, 15серпня 1967, н. 29-40: AAS 59 (1967) 879-899; Іван Павло II Догматична Конституція Pastor Bonus, 28червня 1988: AAS 80 (1988) 873-874.

(19) Догматична Конституція Lumen gentium, н. 22-23. Як відомо, слідуючи за Другим Надзвичайним Синодом Єпископів, Святійший Отець доручив Конгрегації Єпископів завдання дослідити «Богословсько-юридичний статус єпископських конференцій».

(20) Пор. Павло VI «Промова до учасників Міжнародного Конгресу «Богослов’я Другого Ватиканського Собору»», 1 жовтня 1966: Вчення Павла VI: AAS 58 (1966) 892 і далі.

(21) Пор. Кодекс Канонічного Права, кан. 833; Professio fidei et Iusiurandum fidelitatis: AAS 81 (1989) 104 і далі.

(22) Текст нового Визнання Віри (пор. прим. 15) чітко визначає згоду, якої вимагають ці віровизнання такими словами: «Firmiter etiam amplector et retineo…».

(23) Пор. Догматична Конституція Lumen gentium, н. 25; Кодекс Канонічного Права, кан. 752.

(24) Догматична Конституція Lumen Gentium, н. 25, § 1.

(25) Пор. Павло VI, Апостольська Проповідь (exhortatio) Paterna cum benevolentia, 8 грудня 1974: AAS 67 (1975) 5-23. Пор. також Конгрегація Доктрини Віри, Декл. Mysterium Ecclesiae: AAS 65 (1973) 396-408.

(26) Декл. Dignitatis Humanae, н. 10.

(27) Поняття «паралельного учительського уряду» богословів в опозиції або конкурентному статусі до Учительського Уряду Архиєреїв часом аргументують звертаючись до деяких текстів св. Томи Аквінського, в яких розрізняє між «magisterium cathedrae pastoralis» та «magisterium cathedrae magisterialis» (Contro impugnantes, c. 2; Quodlib. III, q. 4, a.1 (9); In IV. Sent. 19, 2, 2, q. 3 sol. 2 ad 4). Насправді, ці тексти жодним чином не підтверджують цей погляд, оскільки св. Тома був цілковито переконаний, що право робити рішення у справах доктрини було виключною відповідальністю «officium praelationis».

(28) Павло VI, Апостольська Проповідь (еxportatio) Paterna cum benevolentia, н. 4: AAS 67 (1975) 14-15.

(29) Пор. Павло VI «Промова до членів Міжнародної Богословської Комісії», 11 жовтня 1973: AAS 65 (1973) 555-559.

(30) Пор. Іван Павло II, Енц. Redemptor hominis, н. 19: AAS 71 (1979) 308; «Промова до вірних Манагви» 4 березня 1983, н. 7: AAS 75 (1983) 723; «Промова до богопосвячених осіб Гватемали» 8 березня 1983, н. 3: AAS 75 (1983) 746; «Промова до єпископів Ліми», 2 лютого 1985, н. 5: AAS 77 (1985 ) 874; «Промова до бельгійських єпископів в Малінес», 18 травня 1985, н. 5: Вчення Івана-Павла II, VIII, 1 (1985) 1481; «Промова до деяких американських єпископів підчас візиту «ad limina»», 15 жовтня 1988, н. 6: L’Osservatore Romano, 16 жовтня 1988. стор. 4.

(31) Пор. Іван Павло. II, Апостольська ексгортація Familiaris consortio, н. 5: AAS 74 (1982) 85-86.

(32) Пор., формула Тридентійського Собору, сесія VI, розд. 9: fides «cui non potest subesse falsum»: DS 1534; пор. св. Тома Аквінський, Summa Theologiae, II-II, q. 1, a. 3, ad 3: «Possibile est enim hominem fidelem ex coniectura humana falsum aliquid aestimare. Sed quod ex fide falsum aestimet, hoc est impossibile».

(33) Пор. Догматична Конституція Lumen gentium, н. 12.

(34) Пор. Догматична Конституція Dei Verbum, н. 10.

(35) Декл. Dignitatis humanae, н. 9-10.

(36) Там само н. 1.

(37) Пор. Іван Павло II, Апостольська Конституція Sapientia Christiana, 15 квітня 1979, н. 27, 1: AAS 71 (1979) 483; Кодекс Канонічного Права, кан. 812.

(38) Пор. Павло VI, Апостольська Проповідь (еxportatio) Paterna cum benevolentia, н. 4: AAS 67 (1975) 15.

(39) Пор. Догматична Конституція Lumen Gentium, н. 4.

(40) Догматична Конституція Lumen Gentium, н. 1

(41) Пор. Павло VI, Апостольська Проповідь Paterna cum benevolentia, н. 2-3: AAS 67 (1975) 10-11.

(42) Пор. Іван Павло II, Пост-синодальна Апостольська Проповідь Christifideles laici, н. 32-35: AAS 81 (1989) 451-459.

(43) Св. Іван від Хреста, Сходження на гору Кармель, II, 22, 3.