Як будувати майбутнє в контексті богослов’я Майдану: інтерв’ю з отцем Михайлом Димидом

Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з отцем-доктором Михайлом Димидом, доцентом еклезіології і церковного права, викладачем кафедри пасторального богослов’я Українського католицького університету про богослов’я Майдану.

Ми знаємо, отче, що з вашої ініціативи відбулося вже три академічні заходи під загальною темою «Богослов’я Майдану»: перший – 7 грудня – ваша публічна лекція у Відкритому православному університеті «Богослов’я Майдану»; другий – 9 грудня, завдяки спільній праці Філософсько-богословського факультету, Інституту екуменічних студій та кафедри пасторального богослов’я УКУ – в Київському офісі УКУ; третій – 15 грудня – науково-практична конференція, що відбулася в стінах УКУ, «Бог на Майдані, міф чи реальність?». Як з’явилася така ідея, що спонукало вас до цього?

–Я роздумував і роздумую про те, що всяка подія в житті людини і суспільства повинна мати якесь продовження і воно може бути як позитивним, так і негативним. Така масштабна подія за часом, за географічно визначеним місцем, як Майдан спричинила дуже багато позитиву. Негативу теж, оскільки негатив супроводжує кожну людську діяльність. Проте позитив значно переважав. Було багато такого позитиву, якого ми не маємо в нашому щоденному житті, не досвідчуємо у нашій буденній діяльності.

Історія України страждає на те, що в ній є надто мало позитиву, є малий досвід позитивного реалістичного майбутнього. Тому я собі подумав, для чого ж був цей позитивний майданівський досвід для якоїсь частини українського суспільства? Хто є мотором, причиною, джерелом цього? І я намагаюся відповісти на це питання, оскільки мене турбує дилема, чому українці, котрі є настільки здібними, настільки талановитими, що коли виїжджають за кордон, то здатні достатньо швидко адаптуватися у суспільстві, досягти достойного рівня життя і є бажаними працівниками, тут не можуть себе сповна зреалізуватися і розвинутися? І тому мене непокоїть питання пошуку екзистенційного виходу для українського народу в своїй батьківщині – це було моїм питанням. Але для мене як християнина чітко зрозумілим є те, що тут без Бога обійтися неможливо, бо саме Бог сотворив Людину, Бог є ціллю людини, Бог сотворив різні народи і, якщо вони як слід розвиваються на своїй землі, тоді це все і також християнство має свою якусь позитивну вартість. Бо інакше все це не має сенсу.

Тобто для вас як українця, який народився у Бельгії і бачив, як українці змогли адаптуватися там і досягли гідного матеріального рівня, було дивно бачити, що люди, котрі за кордоном змогли успішно себе зреалізувати в суспільстві, тут не можуть розкрити себе сповна і уже впродовж значного часу не можуть побудувати суспільства з чіткими і прозорими правилами гри?

– Так, вони не можуть як слід самоорганізовуватися у суспільному вимірі. Вони це вміють зробити на приватному чи на родинному рівні, проте не на суспільному. Тут вступають у гру якісь негативні механізми, котрі саботують ці задекларовані цілі та ідеали. І для мене очевидно, що цей народ і ця країна пережили значні репресії протягом ХХ ст., які нищили інтелігенцію, господарників (яких називали куркулями), які були націоформувальною силою, які думали про майбутнє своєї країни як у духовному, так і матеріальному вимірі і мали позитивну візію стосовно людини, не вбачаючи в ній лише безлику робочу силу. Наша історія знала існування справжньої спільноти: господарі, що мали свої земельні ділянки і добре на них господарювали, священнослужителі, які мали достатнє матеріальне забезпечення і тому мали змогу думати про духовне, але теж і про культурну складову, дисиденти-шістдесятники, – це була духовна і культурна інтелігенція, котра була здатна мислити і працювати на майбутнє. І тому мене дуже бентежить питання, чому ж ця інтелігенція не відроджується, чому вона не має простору для реалізації себе, або якщо, навіть, має цей простір, то не має стабільності у досягненні своїх цілей і наполегливості у маленьких кроках? Чому стільки прекрасних ініціатив загасає, щезає? І це все переконує мене, що потрібно глибше копати і шукати, до чого покликаний наш народ, хто його покликав? – це основне питання. А потім, – якою є його відповідь на покликання, в минулому, сьогодні, завтра, на ці всі екзистенційні виклики: в суспільному, культурному та духовному вимірах життя?

Чи, можливо, відповідь на запитання, чому ми ніяк не можемо самоорганізуватися на суспільному рівні полягає у тому, що ми ще не пережили декомунізації, можна сказати «десовковізації» як на суспільному, так і особистісному рівнях? Ми ще дуже часто живемо на засадах міжлюдських взаємин, що склалися в радянському суспільстві, таких як, побутове хамство, відсутність ввічливості, чемності, такту. Ми і далі все ще не можемо побороти в собі цього «совка».

– Кожна людина, кожна родина і суспільство живуть на основі звичаїв, які є як позитивними, так і негативними. І тут, якщо ми кажемо «совок», тоді вважаємо, що він є негативним звичаєм. А звичай – це друга природа людини, а натура означає, що ти за певних обставин поводишся автоматично, не задумуючись. Тому, хто зможе дати відповідь на питання – що це є богослов’я Майдану, тобто богослов’я суспільних змін, тоді розумітиме, що потрібно починати з себе. І якщо людина це зрозуміє і матиме послідовність у малих діях. І тут йдеться не стільки про бажання змінити себе, скільки відкривати себе на дію Небесних сил, яке теж потребує матеріалізації цього відчуття. А матеріалізація – це відкритість до досвіду тих, які мають позитивний успіх в Україні й у світі. Якщо наявна духовна складова, тобто відкриття свого серця та розуму і відповідні зусилля для нових навичок, тоді буде і суспільний резонанс, зміна власного бачення і суспільства як такого.

До прикладу, людина повертається після довготривалої праці за кордоном, вона має вже зовсім інше бачення й інші навички. Водночас є інші приклади, коли людина виросла в цьому совку, з цими негативними звичками, та все ж вона зуміла на основі свого зусилля і внаслідок відкриття свого серця до небесного добра творити навколо себе нову атмосферу, нове середовище.

Коли ви говорите про духовну інтелігенцію, про тих, хто мав би нести ідеали Майдану у суспільство, перетворювати його, я згадую аналогію з притчею про закваску, чи, інакше кажучи, дріжджі, котрі, будучи у невеликій кількості, заквашують усе тісто. Тому тут навіть не потрібно, щоб цих людей було багато, а досить невеликої групи, щоб змінити суспільство, задати йому поштовху до трансформації.

– Це повинні бути насамперед мислячі люди, тобто не достатньо тільки того, що ти пережив, що ти відчув позитивного, але потрібно для себе з цього напрацювати якісь постанови. Для християн, але не тільки загалом для людей, котрі роздумують, необхідно, щоб відчувши щось позитивне, подумавши про свій стан, потім постановити для себе щось конкретне. Тому Майдан можна прирівняти до роздумування: люди стояли впродовж тривалого часу і була нагода для того, щоб поставити собі багато запитань, час не був намарно витрачений. Він допомагав людям замислитися і запитувати себе, що я зможу зробити, коли повернуся додому? Багато було тих, хто позитивно відповіли собі на такі запитання. І ті люди є покликані, починаючи з малих справ, діяти по-інакшому. Якщо вони зможуть себе перебороти, змінити в малих, щоденних діях, то коли їх покличуть до якоїсь більшої відповідальності, більших обов’язків, то вони вже там зможуть проявити цю відмінність. Вони, повернувшись з Майдану, подолали спротив, інерцію тих, які не були на майдані, чи тих, які не відчули Майдану, вони попри це діють як світлі люди, як свідки. Не свідки про Майдан, а про Бога, Який їх туди покликав – і у цьому вся суть. Оскільки свідчити про Майдан має сенс лише тоді, якщо це відкриває дорогу до джерела Майдану, до Того, хто спричинив Майдан, оскільки лише Бог змінив людей, які туди прийшли, бо лише Він має силу змінювати у доброму руслі, і потім зможе змінити теж їхнє оточення. Бо помилкою може бути те, щоб робити наголос лише на події Майдану, оскільки подія була в часі і завершилася. Але динаміка події повинна розвиватися далі. І таких людей може вистачити й одинадцять, як це було в часи Ісуса, бо добрих апостолів було лише одинадцять.

Це позитивне мислення вже до певної міри наявне, оскільки ми бачимо навколо різні оазиси позитивної думки, бачимо різних індивідуумів, різні родини, часом невеликі інституції, які несуть світло. Тому позитиви є, але нам потрібно наголошувати на них і далі йти вперед. Оскільки головний сенс, на мою думку, полягає не в тому, щоб протистояти злу, а щоб творити добро, розвивати нові позитивні схеми і тоді зло пропаде само собою. Це теорія, котру сповідую і часто під час сповідей раджу людям не заторкувати зла, важливо розвивати щось позитивне в собі і тоді воно само відштовхуватиме зло. Бо якщо ти будеш займатися цим злом, то воно може ще більше причепитися до тебе і почне як болото затягувати тебе щораз глибше і глибше – воно має таку властивість.

Продовження читайте тут.

Спілкувався Тарас Курилець

За матеріалами сайту dukhovnist.in.ua