Самобутнє українське мистецтво: на ФБФ відкрили виставку народних ікон на склі

На календарі четвертий день грудня. За вікном сніжить. У корпусі Філософсько-богословського факультету УКУ, вилізши на драбину, пан Андрій завзято щось чіпляє на стінах першого поверху. Підходжу ближче, аби розглянути. Побачене захоплює і неабияк вражає…   

Пане Андрію, розкажіть, що привело вас в УКУ?

Мене звати Андрій Цибко. В УКУ я працюю з 2013 року, що пов’язане безпосередньо із появою тут музею. Навчався я у ЛНУ ім. Івана Франка на історичному факультеті. Було це давно, але правда (сміється – примітка автора). З 80-х років я почав займатися колекціонуванням памяток народного мистецтва, що збереглися на теренах Гуцульщини, Покуття, Буковини. Здебільшого це кераміка та народні ікони.

Є такий колекціонер старшого покоління  ̶  Іван Гречко. У 2013 році він зробив дуже жертовний і відважний вчинок, подарувавши свою велику колекцію народних ікон УКУ.

Скільки ікон налічує ця колекція?

Загалом це 65 ікон на склі і близько 30 стародруків. Також є ручні різьблені хрести, кераміка, одяг Гуцульщини, Покуття. Направду, велика і така потужна збірка!  Ми (старше і молодше покоління колекціонерів – примітка автора) працювали над тим, щоб створити у Львові музей приватних збірок, де би ми всі могли зберігати свої колекції, але цю ідею нам не вдалося втілити. Згодом УКУ очолив о. Богдан Прах, якого ми давно  знали як поборника та симпатика музейної справи, сакральних та народних памяток. Тоді Гречко запропонував цей дарунок УКУ. Як його молодший колега я брав участь у дипломатичних переговорах. І ось понині очолюю Музей сакрального мистецтва, який був створений в УКУ завдяки цьому подарунку.

Ікони якого періоду представлені в колекції?

Ця   виставка   складається  з   ікон  на склі,   на дереві і є  також  одна  на полотні – така собі комбінована виставка. Частина ікон належала пану Івану, частина  ̶   мені. Ікони датовані серединою ХІХ ст. (приблизно 30-40- ві роки) і до початку ХХ ст., точніше Першої світової війни. 

Зявилися вони в той час і саме на склі невипадково. Тоді відбувся технічний прорив: в Австро-Угорщині, до якої ми належали на той час, вдосконалилося виробництво скла настільки, що скляні гути почали зявлятися і в малих містечках. Знаємо, що тоді скло було надзвичайно дорогим. Малювати на ньому нікому навіть у голову не могло прийти! А цей технічний прорив зробив його  доступним.

У Європі техніка малювання на склі була відома ще раніше, тому вони давно створювали картини саме на цьому матеріалі. Не можна сказати, що Європа була атеїстично, але ікон вони майже не писали. Натомість малювали звичайні картини, натюрморти тощо. На теренах сучасної України було навпаки – народ писав багато ікон. Так у кожному регіоні, у кожній хаті був такий собі хатній іконостас, що налічував від 5 до 8 ікон.
Паралельно з ними існували дерев
яні ікони, які також користувалися великою популярністю.

На початку ХХ століття зявився кольоровий друк. Такі ікони були дешевші та надійніші – їх уже не розібєш. Скляні ікони, хоч, безумовно, подобалися народу, але тим не менш люди помічали, що зображені святі не дуже схожі на людей. Виглядає так ніби то дитина малювала (сміється – примітка автора). А тут їм пропонують таку дешевизну на папері і виглядає так природно – як Матінка, то Матінка, як Ісус, то Ісус, як Миколай, то Миколай. Словом, було воно впізнаване. Кольоровий друк це по своїй суті репродукція. Так нова технологія дуже просто витіснила ікони на склі з фінансової та естетичної точки зору. Потім Перша, Друга війна – і мало залишилося тих ікон. Побутували вони в нас до 50-70-х років.

 

Я звернула увагу, що частина ікон пошкоджені. Що стало причиною цього?

Так, частина ікон на склі не дійшли до нашого часу цілими. Скло, на якому малювали у ХІХ ст., дуже тонке, воно має до 1 мм товщини. Звичайне скло, яке ми замовляємо до хати, має 3 мм.

Багато ікон ми знайшли на стрихах (діал. горище – примітка автора), у коморах чи господарських прибудовах. З ними працював реставратор, клеїв, але багато кусочків все ж не вдалося відновити.

Дуже сильно завдало шкоди збереженню ікон на склі те, що ми живемо у світі забобонів. Кожне село свій маленький забобон мусить мати, а особливо гуцули. Там про Шухевича тільки прочитати, то такі речі вичитаєш, що хай Бог боронить (сміється – примітка автора). Ну і як, не дай Боже, якесь горнятко збилося, то не можна клеїти вже. А як дзеркало, то взагалі кінець світу. А тут ікона розбилася. Часом  вона не сильно тріскала, можна її було в рамці тримати. Однак люди остерігалися, тому відразу закопували їх, просячи священика покропити Йорданською водою.

 

Де саме їх закопували?

Як правило, знаходили в себе на подвірї якусь місцину, де й закопували. Відповідно дуже багато ікон пропало. Менш забобонні люди або, можливо, ті, хто був більш прив’язаний до тої чи іншої ікони, виносили їх на стрих, де ікони просто припадали порохом. Тому ми знаходили їх частіше на стрихах, ніж на стінах. Є в мене ікони, зняті зі стін, але це здебільшого ті хати, у яких уже перестали жити.

Хто створював ці ікони: були професійні іконописці, які мали якусь мінімальну освіту, чи аматори?

Задокументовано цього немає. Можемо порівняти хіба що з іконами, що  були на той час у храмах. Тоді зрозуміємо, що науки там не було жодної. Просто  людина мала талант до малювання і освоїла техніку живопису на склі.
Зараз в нас, до речі, відбувається майстер-клас по створенню ікони на склі. Спочатку кожен робить контури за допомогою маркерів. А які ж тоді були маркери  ̶  гусяче перо хіба що! (сміється – примітка автора). Люди мусили дати висохнути контуру, а потім і кожна фарба мусила поступово сохнути, щоб не змішалися і не злилися докупи. Найважчий то якраз той технологічний момент: то, що на папері буде останнє – на склі перше.

 

 

Які сюжети, як правило, зображені на них?

Їх небагато. Не було таких вмільців, які би могли створити складні сюжети. У нашій колекції, яка налічує близько 100 ікон, є тільки дві ікони Різдва та одна Благовіщення. На Буковині сюжетів було більше під впливом Румунії. Власне, ці ікони звідти. На інших територіях переважали однофігурні зображення. Якщо зробити статистику, то найбільшою популярністю користувалися Богородиця з Ісусом та Миколай. Свята Варвара також рекордсмен. Чому – незрозуміло. Юрій на коні – тому що Гуцульщина край скотарський, а на Юрія якраз починали вигін. Популярні також три святителі церкви – Василій, Іван, Григорій, однак їх є значно менше. Маємо також Богородицю у варіанті Одигітрії та у варіанті Покрову Богородиці.

Одна з ознак народної ікони – це те, що автори не дотримувалися  канонічних умов. Хтось, наприклад, хотів ікону Миколая, Різдва і Розпяття Христового. І от  малювали йому це  все на  одному склі.  З іконами не дереві приблизно так само – зображені ті самі постаті. Однак ці ікони  ще простіші.

Чи мають ці ікони якусь символіку, скажімо, кольорів?

Якщо вони не дотримувалися канонічності в плані розташування святих, то у кольорах вона була присутня. Люди, які однозначно ходили до церкви, бачили, що Господь має синій плащ, а під ним червоний, а Богородиця  ̶  навпаки. Навряд чи вони розуміли символіку земного та небесного походження, просто відтворювали те, що бачили. Часом, якщо хотіли зробити ікону пишнішою, то додавали сухозлітне золото.

Яка ікона вам найбільше подобається? Можливо, є якась улюблена?

Яка ікона стає улюбленою? Вона має подобатися естетично, а також мати звязок з якоюсь історією. Є різне походження ікон: чисто колекціонерські – поїхав, знайшов господаря, забрав ікону. А є особливі. Маю дві такі. Одна з Косівського району на Гуцульщині. Виконана в стилі як фотографія чоловіка і жінки. На горизонтальному склі скомпонували Богородицю з Ісусиком. Чоловік, у якого я її знайшов, розказував історію, коли прийшли «славні російські визволителі» і розстріляли ряд ікон на стіні. Щоразу коли розказую, пробігають мурашки по шкірі – тяжко згадувати, що пережили наші люди.

Ще одна улюблена ікона  ̶  з Буковини. На ній зображено три фігури – святу Варвару, а обіч неї апостолів Петра і Павла. Над ними три церковні бані. Дуже рідкісне і дивне поєднання.

Можете розказати щось про ікону Миколая?

Ця ікона належить до пізніших ікон – міжвоєнного періоду. Вона відрізняються за стилем, дуже схожа на вишивку. Водночас ікони цього періоду більш правильні, досконаліші та менш народні. Можливо, їх писали ті люди, які вже отримали певну освіту. Цікаво, що автор ікони святого Миколая забув про дзеркальне відображення, тому у правій руці Миколая Євангеліє, а лівою він благословляє (сміється – примітка автора). Також видно, що автор ікони – жінка. Дуже вже барвиста і квітчаста ікона!