Безперечно, релігія має розглядатися як важливий фактор не лише політичного життя, а й всіх і інших сфер. Але коли ми відходимо від загальних теоретичних висновків і пробуємо перевірити конкретні факти, то результати рідко будуть позитивними, – зазначила Людмила Филипович, д-р філос. наук, завідувач відділу історії релігій та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ.
Пані Людмила поділилася своїми міркуваннями під час доповіді на Міжнародному форумі “Релігія в глобальному світі”, який відбувся 29-30 вересня в Житомирі у спів організації з філософсько-богословським факультетом УКУ.
«Я не настільки позитивна щодо «великого повернення релігії,» – зауважила доповідачка. Нагадаємо, що йдеться про тезу Віктора Єленського, розкриту в книзі «Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця XX – початку XXI століття», яка з’явилася у видавництві УКУ в 2013 році.
Можливо, з нашої точки зору, після 70 років атеїзму, ситуація виглядає як повернення. І на думку пані Людмили, з одного боку, Єленський має рацію. Він пише і про ісламський фактор, і про харизматизацію, і радикалізацію світу, і про появу нових релігійних течій, – всі ці фактори сумарно струснули світ.
Кількісні показники стверджують, що число вірян у світі, і зокрема в Україні незмірно зросло. Наприклад за даними центру Разумкова про свою віросповідність заявляють від 68 до 72% опитаних. Проте ці дані не є певні, а самовизнання ніколи не вважалося самодостатнім. А якщо ми спробуємо врахувати конкретні показники, такі як молитва, читання священних писань, відвідування святинь тощо, то залишиться близько 2% тих, що реально практикують свою віру. Сучасна релігійність дуже часто – це просто культурна приналежність.
«Ці всі конфлікти і війни – результат саме неповернення релігії! Якби релігія реально повернулася з її вимогами до миру, до любові, до взаєморозуміння, до діалогу, то не було би конфліктів ні міжрелігійних, економічних чи будь-яких інших, – підсумувала Людмила Филипович. – Тому, говорячи про повернення, це враховуючи повернення з того стану, в якому була релігія ще донедавна. Але з точки зору нашого ідеального уявлення про повернення релігії, то до цього дуже далеко.»
«Що ж робити з цією глобалізацією, як використати те, що відбувається в світі для наших інтересів? Це те, чого українці досі не навчилися, вони не вміють використовувати шанси, які отримують.
Взагалі говорять, що глобалізація вже закінчилася. Я вважаю, що поява будь-якої релігії – це своєрідна глобалізація, наприклад, поширення християнства, чи того ж ісламу, коли під вплив тієї чи іншої релігії підпадають країни, народи, різні політичні системи. В сучасному світі нараховується більш, ніж півмільярда послідовників харизматизму, причому в різних конфесіях – чим це не глобалізація?»
«Від чого треба позбавитися – то це від страхів. Глобалізація – це є об’єктивний процес, який ми можемо використати, – наголосила промовиця. – Для України це великий плюс, що вона бере участь в глобалізаційних процесах. Це дозволяє пізнати світ, як живуть інші народи. Це й можливість презентувати власну країну безпосередньо. І тут велику роль відіграє релігія. Церкви стали цими каналами – через проповідників, монахів, місіонерів – які, крім віросповідності, привозять з собою також культуру.
Важливо розглядати себе в контексті глобалізації не лише, як буферну зону між двома світами, а формулювати нові смисли. Це шанс для України наочно показати різницю між «сірою зоною», яка утворилася зараз на нашій території, як ставляться один до одного там і тут, між ідеями, які несуть наші капелани. Коли стикаються два способи мислення, варто, щоб в ці глобалізаційні процеси було залучено якомога більше людей, щоб ми могли переосмислити своє майбутнє».
Зараз, на думку Людмили Филипович, існує колосальна небезпека. Як говорив у своєму інтерв’ю філософ Михайло Мінаков, прориву в нас не відбулося і ми все більше повертаємося до тоталітарних часів. Тому існує загроза падіння в «совєтську» реальність. І навіть багато Церков продовжує мислити «совєтськими» категоріями, майже нічого не змінюється. «Навіть якщо взяти протестантські Церкви, які завжди були попереду цивілізаційних процесів, – продовжує п. Людмила, – я бачу, відбувається така «сектеїзація». Все, що з’являється живе і нетрадиційне – не приймається. Я вже не кажу про православні Церкви. Абсолютно не приймають свободу, обмежують ініціативу…»
«Як висновок, хочеться, щоб ми дуже свідомо ставилися до цих процесів. Маємо згадати, що ми є демократичне і, по-друге, громадянське суспільство, хоча і дуже слабке. І, по-третє, велика надія є на Церкви, які мають згадати, що ми стоїмо перед спільною небезпекою – фундаменталізму, дегуманізації, радикалізації і знедуховнення. Бракує того справжнього взаєморозуміння, спільних соціальних проектів, реальної комунікації.»
Таким чином релігія має випереджати не лише нашу еліту, а й громадянське суспільство. Адже Церква має свою візію, свою перспективу розвитку. Але вона має бути динамічною, має формулювати нові тези і вести за собою.